Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І так мене вже це все знервувало, що врешті я оголосив одного дня перезву, і вся хоругва вишикувалася на площі у визначений час, не було тільки Аксамицького. Траплялося це вже й раніше, але того разу я вже не попустив і послав до його помешкання вахмістра з двома драгунами з наказом арешту, аби його з дому не випускали без мого дозволу. Після цього я ще вирішив по-доброму з ним побалакати, як брат з братом, і застав його за писанням. Довкола лежала купа книг, і стояли якісь флакони та дивні знаряддя й інструменти. Коли він мене побачив, то зірвався зі столу, вітаючи з виразом сорому.
– Пане Аксамицький! – сказав я. – Як ротмістр, я наказав вас взяти під арешт, бо так мені моє офіцерське сумління наказує, але прийшов я сюди як приятель і брат, аби зробити вам в арешті компанію. Проте бачу, що не дуже вам моя компанія придасться, бо сидите по вуха в книгах, скидаючись на астролога. Яким же то читанням ви так ся забавили, що аж про службу забули?
Сказавши це, я почав оглядати ті поважні фоліанти, зауваживши, що Аксамицький усміхається, маючи мене вочевидь за профана. Дивні то були книги, а кожна мала титул такий закручений, наче сфінксова загадка. На одній я прочитав «De quinta Essentia», на другій – «Aurora philosophorum», а далі були там такі дивні назви, як «Philosophia occulta», «Thesaurus thesaurorum» й инші. На столі ще лежала якась страшна чорна книга з пергаментними сторінками, що були списані дивовижними літерами.
– А то що за монстр чорнокнижний? – спитав я, сміючись.
– Якби, пане ротмістре, знали ви, що є в цій книзі, то б, може, ся не сміяли. Бо то є Clavicula Salamonis…
– Якщо це Clavicula, яка не тільки мудрість Соломона, але й серця відчиняє, то би-м дуже прагнув її також мати, аби собі до вашого серця дорогу відчинити. Приходжу ще раз просити не як старший, а як брат і приятель, аби ви більше не мали справи з тим незнайомцем, який вочевидь вашу свідомість оплутав і Бога з серця вигнав. Я вже віддавна вас пізнати не можу, не той то Аксамицький, якому я завше радий був.
Але він нічого не відповів на це й тільки усміхався.
– А щодо того Запатана, – кажу далі, – то бодай би вже він десь карк скрутив по дорозі, як мало його на вас лихо принести, бо хоч Завейда чоловік забобонний і не дуже вчений, то бігме рацію має, що то кузин Люцифера… Адже ж ви вдалися в практики нечисті, в якусь магію чи альхемію! І нема сумніву, що опановуючи надприродну мудрість, ризикуєте свій власний розум втратити, а ще слід чекати, що й Бога ся відречете і віри святої…
Тут Аксамицький мене перебив зі сміхом.
– Знаю, знаю, але ви не в свою справу носа запхали, пане ротмістре! Дайте мені спокій!
Така відповідь розгнівала мене:
– Добре! Дам вам спокій, пане Аксамицький! Дякую, що мені все пояснили, тепер вже про свою справу зачну говорити. Отож слухайте, але без сміху і жартів, а навпаки, з субординацією, бо не говорю вже тепер ані як фільозоф, ані як приятель – але як командант. Те, що ви є поганим товаришем, то справа поміж Аксамицьким а Нарвоєм, те, що ви поганий католик, то справа поміж Аксамицьким а його совістю, але що ви є поганий офіцер, то справа між субалтерном а ротмістром. Цього разу обмежимося арештом, але на майбутнє пам'ятайте, від уставу не відступлю, і пригадаю вам, що військові приписи так само важливі! Тому, або подавайте у відставку, або несіть службу, як належиться!
– Хто знає, чи ся не стане по вашій волі, – відказав Аксамицький, – бо якщо я нині на перезві не був, то тільки тому, що вчора від генерала Коритовського відпустку на місяць отримав, а про відпустку я поклопотався якраз тому, що через місяць покину військо.
– Коли так, то вже ліпше, – визнав я, – але все одно це не було ані по-товариськи, ані по-армійськи, що поза моїми плечима ви взяли відпустку. Але доста про це, ви тепер належите тільки номінально до моєї хоругви і тому я варту знімаю, а вам даю волю.
Сказавши це, хутко вийшов, бо гнів і жаль мені відібрали настрій.
Вдома я написав листа до старого Аксамицького, розповівши йому, як син його в непристойне товариство потрапив, а з моєї опіки і військової, і братерської вивільнився, а тому я знімаю з себе усю відповідальність за наступні його кроки.
Минуло так зо два тижні, а впродовж того часу нічого ані про Аксамицького, ані про чорного кавалера не чутно було. Аж тут раптом каже мені Завейда, що Аксамицького спіткав великий смуток, бо наречена його, донька вірменського купця Вартановича, задля якої Аксамицький так радо Варшаву покинув, дуже тяжко на гарячку занемогла, так що вже жодних надій на те, що виживе, нема. Батько для своєї одиначки найславніших лікарів спровадив, а знаменитий хірург Стирнеус із Христинополя за увесь час ані на крок від ложа бідної дівчини не відступив.
Знав я добре, що Аксамицький свою панну кохав понад життя, а тому здогадувався, в якому розпачі тепер перебуває, і вирішив, стлумивши образу, провідати його, але ніколи його в дому застати не міг, бо він своєї нареченої ані вдень, ані вночі не залишав. І тут мені спало на думку, чому ж то він у такій тяжкій пригоді не звернувся по допомогу до того Запатана, в чий лікарський хист я сам повірив, але, виявилося, Запатан як на лихо зник десь зі Львова і допіру за тиждень повернеться. Аксамицький, мов шалений, бігав мало не щогодини від хворої до будинку Запатана, але чужоземця як не було, так не і було. А за кілька днів сталося нещастя, бо, вочевидь, така була Божа воля: бідна дівчина померла…
Досі мені серце з жалю стискається, коли згадаю муки і страждання бідного Аксамицького. Змінився до невпізнання, обличчя схудло, зблідло, мов біла хустка, очі страшно ся запали, а вогнем таким палали, ніби він і сам гарячку дістав. Сидів коло покійної, слова ні до кого не кажучи,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.», після закриття браузера.
